с.Заріччя

Село Заріччя

Село Заріччя знаходиться на лівому березі річки Іршавки, що є притокою Боржави, за 5 км від районного центру Іршави і за 300 м від залізничної станції Сільце на лінії Берегово - Кушниця. Через село пролягають дороги Мукачево - Хуст та Іршава - Виноградів. Рельєф місцевості рівнинний з незначним перепадом висот.

На даний час  у селі проживає близько   4500 чоловік. Межує с.Заріччя на півночі з с.Сільце, на сході — з с.Гребля, північному сході — з Вільхівкою та Боржавським Виноградівського р-ну, на півдні — з с.Великі Ком’яти, південному заході — Малі Ком’яти Виноградівського р-ну та на північному за­ході — з с.Кам’янське. Село росте. Про це свідчить постійне збільшення кількості дворогосподарств. Якщо 1950 р. їх було 405, то на даний час — 1023.

За селом закріплено 868га орної землі, 170 га сінокосів та 22 га виноградників. За офіційним твердженням, село засновано в другій поло­вині XV ст. Проте в народній пам’яті побутує легенда про село ще першої половини XIII ст., тобто за часів монголо-татарського іга.

Дослідник Радвані, аналізуючи документи архіву Мукачів­ської єпархії, зазначає страхітливі наслідки нашестя татар на Угочанську жупу, до складу якої за тодішнім територіальним поділом належало й с.Заріччя.

Легенда ж розповідає, що літньої пори монголо-татари (по- народному — песиголовці) перебували в навколишніх селах, не­щадно грабували народ, купали коней у Боржаві і полювали за молодими хлопцями для ясиру. Якось вони полонили кілька дівчат з нашого села. Та зарічанські сміливці-легіні не розгуби­лися. Наздогнавши зайд, визволили полонянок, а одного песи­головця забили насмерть. У помсту монголо-татари призначи­ли знищити 10 русинів. Та здійснити їм цього не вдалося, бо в густих болотистих зарослях зручно було ховатися, а завойовники не наважувались шукати там небезпечних для себе втікачів. У селі ще й сьогодні побутує назва монголо-татарського поход­ження -“Гавур”.

Писемних відомостей про перших поселенців ми не знайшли, але на основі діалекту, прізвищ, топонімічних й психологічних особливостей є підстави судити, що це лемки (так і досі назива­ють зарічан у східних верхів’ях Карпат), тобто прибулі слов’я- ни-лемки з сусідньої Галицької Лемківщини. Так, наприклад, у селі дотепер багато таких прізвищ, як Шпак, Марко, Попович, Васько, Булеза з явно характерними для української мови прізвиськами: Леманин, Булезів, Ластівків, Шпачканин і т.п. Цікаво, що досі збереглися давні назви родинних поселень за вулицями села: Булезівська, Гоздівська, Румунівська, Томеївсь- ка, Белівська і т.д.

Протягом усієї феодально-кріпосницької доби колонізаційні процеси не припинялися. У цей час, як і в попередні століття, помічаємо дуалізм стихійності і неврегульованості, що протікали одночасно. Котра з них переважала, залежало не лише від пе­ріоду, спокою, доступності району колонізації, а навіть індиві­дуальних рис характеру колоніста.

Про важке життя народу засвідчує рукописне Євангеліє 1648 р. в с.Ком’яти: “Голод був великий у Русі і в угорській землі, і в німецькій стороні - аж із турок (очевидно, з тих турецьких володінь, що входили тоді до угорської рівнини. - Авт.) везли просо і пшеницю.”

Постійний неспокій, ворожі наскоки найважчим тягарем лягли на плечі простого народу. Так, 1661 р., прийшовши під Хуст, а звідти прямуючи на Кошице, турки під проводом Алі- баші грабують “християнський народ”. Угочанська жупа, до якої належало наше село, стала осередком перебування турець­ких військ, які загонами розходились у всіх напрямках, грабую­чи і спалюючи села.

У1664 р. австро-угорський цісар підписує з Туреччиною мир. Він же на території нашого краю розташував значні німецькі частини на постій. Звичайно, угорська шляхта таке розміщення вважала незаконним, і в 1664—1671 рр. відбулася змова угорсь­ких магнатів проти короля під гаслом “За свободу”, в коміта- тах Карпатської Русі готується повстання під проводом Ферен- ца І Ракоці. Однак цісарські війська без особливих труднощів встановили порядок у північно-східних комітатах. Навіть сам Ференц І Ракоці, який підняв заворушення проти “німців”, май­же без бою здав свої замки, що на той час служили важливою опорою за нападу.

Присутність австрійського війська та його участь у приду­шенні селянських виступів ще більше роз’ятрили антигабс- бурзькі настрої серед населення. 1 1672 р. почалися нові завору­шення й сутички з королівськими військами. У 1676 р. шляхтич Імре Телекі об’єднав дрібні неорганізовані загони селян-куруців у нашому краї в одну повстанську армію. В 1677 р. під Кіраль- газою куруци розбивають цісарське німецьке військо і через Бе­регово дістаються аж під Пряшів. А під кінець 1680 р. куруци захопили Семиграддя. Проте бої з турками під Віднем і Рога­чем дуже послабили армію Телекі. Після поразки куруців, авст­рійський імператор 1697 р. під містом Зента (Югославія) оста­точно розгромив турецьку армію. Австрія після цієї перемоги зміцнила своє політичне становище і поширила панування на всю територію Угорщини, в тому числі і на наш край. Габсбурзь- ка монархія владарювала майже 400 років, аж до 1918 р.

За участь у повстанні русинів-куруців знову карають прийшлі німецькі жовніри. Вони відбирають у нашого народу врожай, худобу й інше. Посилюється кріпосництво. Власники- магнати не тільки закріпачували селян, але й намагалися здена­ціоналізувати. Відбувається соціальне розшарування селян.

Парохія в селі існує з 1574 р. Перша дерев'яна церква була на місці, що тепер зветься Церквильце. Нова дерев'яна збудована 1674 р. простояла майже сто років і розпалася. 1771 р. почато будівництво нової дерев'яної церкви. 1780-1799 р. будувалася мурована церква, а дерев'яну розібрали і передали в Ділок, де вона простояла до 1903 р. 1881-83 р. збудовано сучасну муровану церкву Святого Духа. 1999 р. поряд виросла мурована Троїцька церква.

В Заріччі на місці церкви залишився тесаний камінь, що служив престолом. На камені за о. Георгія Гомичкова в 1904 р. поставлено литий хрест. З часом і мурована церква стала тісною, і селяни власними силами збудували новий великий (площа близько 400 кв. м) мурований храм із двома вежами на головному фасаді. У одній турні було 5 дзвонів, у другій - один великий, куплений Михайлом Васьком. У 1883 р. церкву посвятили. З матеріалу старої церкви в 1887 р. було споруджено школу.

Така історія в загальному.

Яким же  є село Заріччя  в наші часи?

Капусту, помідори, огірочки, зелень – починаючи із ранньої весни ці продукти масово продають на базарах і торговицях обласного центру Закарпаття (і  не тільки!). А везуть їх туди із Заріччя, Іршавського району! Основним промислом і заняттям людей в селі Заріччі є вирощування овочів у теплицях. Саме цим на всю країну знаменитий цей населений пункт Іршавщини вже багато десятиліть. Так, навіть попри заборони та обмежувальні шлагбауми у радянський період зарічанці продовжували вирощувати та постачати в інші населені пункти власну городину. Її щедро дарувала і дарує місцева земля, яка щороку здобрюється розливами місцевої річки Іршавки.

 Саме тут природа створила ідеальні умови для вирощування овочів, фруктів та ягід (крім того у Заріччі кілька років тому почали масово вирощувати ще й балконні квіти). А люди «удосконалили» усе, побудувавши незліченну кількість теплиць та парників.

Проте урожайним Заріччя є не лише в плані овочівництва, а й  жінок, які народили та виховали більше п’яти дітей, та яким присвоєно почесне звання «Мати-героїня», їх налічується 87. Велика кількість багатодітних сімей. Тож не дивно, що у Заріччі (де проживає понад 4500 людей) кожен 9-ий мешканець – це учень місцевої школи. Дітлахи мають де проводити час, адже у селі є власний стадіон, а місцева футбольна команда доволі часто виграє першість району. Серед родзинок села – і єдиний у районі пам’ятник Тарасові Шевченку.

Не можна оминути увагою й ще один властивий зарічанцям промисел – це міжнародні вантажні перевезення. У Заріччі нараховується кілька сотень(!) підприємців, які спеціалізуються на цій справі. Тож не дивуйтеся, якщо проїжджаючи цим колоритним селом, побачите стоянки із солідним автопарком вантажних автомобілів. Заріччя – це такий собі оазис закарпатських перевізників.

Люди села Заріччя – це справжній скарб. Де б вони не були, куди б не потрапили, вони своєю працею, трудящістю досягають  всього. Вони одразу об’єднують довкола однодумців. Одразу ж з’являється теплиця і люди починають вирощувати овочі. Ця любов до землі і до праці на ній – просто у крові зарічанці.

Що ж, Заріччя, без сумніву – одне з найцікавіших та найзнаковіших сіл Іршавщини, завітавши в яке, ви просто не зможете повернутись без місцевих гостинців та власних теплих вражень.